Лекція № 3
Масонство та декабристський рух в Україні
Продовжуючи політичний розвиток українських земель розглянемо наступне: одним із перших таємних політизованих рухів було масонство (масонські ложі діяли у Полтаві, Києві, Житомирі та ін. містах). Перша на українських землях масонська ложа була заснована ще в 1742 р. польськими шляхтичами у містечку Вишневці на Волині. Найбільшим осередком масонства був Київ, де 1784 р. була заснована ложа «Безсмертя». Наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. масонські ложі діяли в Харкові, Одесі, Кременчуці, Житомирі, Полтаві, Кам’янці-Подільському, Львові, Самборі, Дубні, Вишневці. Особливо масонський рух посилився після війни 1812 р. Вже протягом 1817–1819 рр. з’являються дві масонські ложі в Одесі — «Понт Евксинський» і «Три царства», у Харкові — «Вмираючий сфінкс», у Полтаві — «Любов до істини» (існувала з весни 1818 р. до березня 1819 р.), членами якої були поміщики Семен Кочубей, Володимир Тарновський, предводитель дворянства Переяславського повіту Василь Лукашевич, письменник Іван Котляревський та ін. З 1818 до 1822 рр. в Києві діяла масонська ложа «З’єднаних слов’ян», на гербі якої був зображений хрест із написом «Єдність слов’янська». Членами цього товариства були представники різних національностей, «вільних професій», урядовці. Однією з цілей, яку ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні, було залучення малоросійського дворянства до опозиційного російського руху. Українські дворяни-масони не формулювали специфічно національних вимог; чи не єдиним винятком був Василь Лукашевич, котрий виступав за від’єднання України від Росії і прилучення її до Польщі. Іншого характеру набули ложі, що діяли на Правобережній Україні. Їх члени — польські шляхтичі, які не були пов’язані з російським масонським рухом, своєю головною політичною метою вважали відновлення Речі Посполитої з правобережними українськими землями включно.
Масонські ложі стали підґрунтям для виникнення суто політичних організацій, серед яких були й українські з національними політичними цілями. Зокрема, в 1821 р. Василь Лукашевич створив таємне Малоросійське товариство, навколо якого групувалося чимало поміщиків, чиновників і колишніх масонів. «Катехізис автономіста» — програмний документ об’єднання, складений Василем Лукашевичем — ставив за мету відновити Гетьманщину в старих її формах. В «Катехізисі» зокрема говорилося, що «сонце встане в Чигирині, що одновить козацтво». Однак більшість членів товариства обстоювала історичні принципи в значно меншій мірі й вимагала тільки автономії для України. Діяльність цього товариства свідчить про те, що ідея незалежної або принаймні автономної української держави все ще існувала серед місцевого дворянства. Погляди членів товариства на майбутнє Російської імперії виклав у проекті «Конституції» Михайло Новиков. Росія мала стати республікою з восьми царств. Українські землі утворили б Київське та Херсонське царства, а також вільні міста Київ і Одеса. Самодержавство, з острахом сприймаючи діяльність будь-яких громадських об’єднань, у 1822 р. заборонило всі масонські ложі та інші таємні організації.
У Санкт-Петербурзі в лютому 1816 р. серед гвардійських офіцерів визріла думка про заснування таємної політичної організації, яка отримала назву «Союз порятунку». Ініціаторами її створення були Микита Муравйов, Іван Якушкін, брати Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, князь Сергій Трубецькой та ін. Згодом до товариства вступив Павло Пестель, котрий істотно вплинув на його діяльність як ідеолог перебудови Російської імперії в республіку. «Союз порятунку» почав перетворюватися у військову організацію з чітко визначеною метою: впровадження конституційної монархії в країні, звільнення селян від кріпацтва. У січні 1817 р. організація ухвалила (згідно зі статутом) рішення про зміну своєї назви на «Товариство істинних і вірних синів Вітчизни». У 1818 р. виникло ще одне таємне товариство — «Союз благоденства». Важливим напрямом його діяльності стало формування управ на місцях і вербування нових членів. Поряд із Корінною управою, яка керувала всіма справами товариства в Санкт-Петербурзі, існували «побічні» управи в Москві, Тамбові, Нижньому Новгороді, Кишиневі, а також в Україні — Тульчині і Полтаві. Ядром декабристської змови в Україні стала розквартирована на Правобережжі 2-га армія, офіцери якої перебували у Західній Європі під час наполеонівських воєн. Найбільшою і найактивнішою була Тульчинська управа на Поділлі, очолювана полковником Павлом Пестелем. Полтавською управою керував Михайло Новиков. На з’їзді «Союзу благоденства» у січні 1821 р. було ухвалене рішення про розпуск товариства, яке нараховувало близько 200 осіб. Унаслідок його розпаду виникли дві таємні організації: у Санкт-Петербурзі — помірковане Північне, та в Тульчині — радикальне Південне товариства. Останнє було створене Павлом Пестелем на базі місцевої управи «Союзу благоденства» в березні того ж року. До нього, крім обраних директорами Павла Пестеля і Олексія Юшневського, входили Олександр Барятинський, Сергій Волконський, брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін. Крім Тульчина, Південне товариство мало свої управи у Кам’янці, Василькові, а також у Кишиневі. Хоча й не існувало окремого українського декабристського руху, але в Україні він мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялося у діяльності Товариства з’єднаних слов’ян, яке було засноване на початку 1823 р. у Новограді-Волинському офіцерами братами Петром і Андрієм Борисовими та польським революціонером Юліаном Люблінським. У Товаристві з’єднаних слов’ян згуртувалося кількадесят членів, переважно молодших офіцерів частин, розквартированих на Волині й Київщині, а також місцевих нижчих урядовців. Більшість із них були українцями: брати Борисови, Яків Андрієвич, Петро Громницький, Яків Драгоманов, Микола Лісовський, Іван Сухинов, Павло Вигодовський та ін. Керівником товариства був Петро Борисов, а ідеологами Юліан Люблінський та Іван Горбачевський. Діяльність цієї організації в Україні набула особливого характеру, зумовленого ліберальним інтелектуальним кліматом краю. Члени товариства проживали серед мішаного населення західної окраїни Російської імперії — Волині — і тому усвідомлювали багатонаціональний характер Росії, а також різноманітність слов’янського світу. Їх патріотизм і національне почуття проявилися у панславістських поглядах. Ідеологічні засади і політична програма Товариства з’єднаних слов’ян були сформульовані у присязі і катехізисі (17 правил). Програма товариства ставила за мету не лише усунення самодержавства і кріпацтва, а й утворення федеративного союзу слов’янських республік із демократичним ладом, кожна з яких мала самостійно організовувати свою законодавчу й виконавчу владу. До цього союзу мали входити росіяни (до них зараховувалися також українці і білоруси), поляки, угорці (слов’яни на Угорщині), богемці, хорвати, далматинці, серби і мораванці. Товариство з’єднаних слов’ян вирізнялося більш демократичним характером своєї програми, вважаючи за потрібно підготувати до революції весь народ, а не лише армію.
Керівництво Південного товариства вважало, що революційні зміни у країні можна здійснити лише збройним шляхом — повстання в центрі мали підтримати виступи на окраїнах Російської імперії. Тільки за такої умови можна було подолати опір царизму й захопити владу. Тактика революції передбачала збільшення чисельності військових у товаристві, особливо командирів армійських частин. У січні 1822 р. в Києві відбувся перший установчий з’їзд керівників Південного товариства (Павло Пестель, Олексій Юшневський, Василь Давидов, Сергій Волконський, Сергій Муравйов-Апостол), який ухвалив рішення про скликання наступних з’їздів щороку, а місцем їх проведення визначив Київ як колишній центр Давньоруської держави. З’їзди мали відбуватися під час контрактових ярмарків, коли до міста з’їжджалися дворяни і влаштовувалися численні бали. Було ухвалене рішення про створення Кам’янської управи (у містечку Кам’янка) на чолі з Василем Давидовим, Сергієм Волконським і Михайлом Орловим. На наступному січневому з’їзді 1823 р. була сформована третя, Васильківська, управа, яку очолили ініціатори її створення Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін. Поступово вона стала найактивнішою: розробила кілька планів збройних виступів, вела пошук союзників. На з’їздах розглядалися питання програми й тактики товариства, зокрема обговорювався розроблюваний Павлом Пестелем проект конституції-наказу, що в 1824 р. отримав назву «Русская правда». Це була своєрідна програма тимчасовому урядові, який планувалося створити після революційного перевороту і який, зосередивши всю повноту влади, мав протягом 10 років утілити її у життя. «Русская правда» складалася з 17 параграфів і проголошувала знищення кріпацтва, встановлення республіканської форми правління. Скасовувалися станові відмінності, оголошувалися рівність усіх громадян перед законом і право кожного брати участь у державних справах. Громадяни чоловічої статі, які досягли 20-річного віку, отримували виборчі права без обмеження майновим чи будь-яким іншим цензом, рекрутська повинність замінювалася загальною військовою повинністю. Військові поселення ліквідовувалися. Оголошувалася свобода слова, друку, зборів, віросповідання. Всіляко заохочувався розвиток промисловості й торгівлі. Замість станового суду запроваджувався суд присяжних засідателів для всіх громадян. За проектом Південного товариства Російська імперія перетворювалася на єдину неподільну республіку з сильною центральною владою. Федеративний устрій відхилявся. Найвищим законодавчим органом проголошувався однопалатний парламент — Народне віче, яке складалося з народних представників, обраних на 5 років. Столицю республіки планувалося перенести в Нижній Новгород. Підготований Павлом Пестелем проект конституції був пройнятий централістським духом і не визнавав за етносами, які населяли Російську імперію, права на окреме політичне існування (виняток робився лише для поляків і євреїв). Щодо українців, то Павло Пестель зараховував їх до «корінного російського народу», як і Кіндрат Рилєєв, який твердив, що кордони Польщі починаються там, де закінчується «малоросійське наріччя»; де ж простий народ говорить названим «наріччям», там уже Росія. Усі народи Російської імперії, за проектом, мали в майбутньому злитися в єдиний «російський народ» і втратити свої національні особливості. Передбачалася й християнізація цих етносів. Виняток становила Польща, за якою визнавалося право на самовизначення, але за умов одночасного повстання й проведення на її території перетворень, подібних до тих, що відбудуться в Росії. Більш чутливішою до реґіональних відмінностей Російської імперії була програма Північного товариства, викладена у «Конституції» Микити Муравйова. Згідно з цим проектом, Росія мала розділитися на 13 федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі столицею у Києві та Український зі столицею у Харкові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною.
Готуючись до повстання, Південне товариство вело інтенсивні пошуки інших таємних організацій, в союзі з якими можна було б досягти поставленої мети. Зокрема, у 1823 р. керівники Васильківської управи Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін встановили зв’язки з польським революційним Патріотичним товариством, яке очолював С. Кшижанівський. У ході переговорів було досягнуто домовленості про спільний виступ проти самодержавства. Об’єднання з Південним товариством призвело до перемоги централістської програми. Деякі українці, насамперед члени Товариства з’єднаних слов’ян й таємних польських організацій, намагалися переконати Павла Пестеля визнати окремі права України і Білорусії. Однак Україна залишилася мертвим звуком у політичних програмах російських декабристів.
Наприкінці 1825 р. інтенсивно розроблявся конкретний план повстання, який передбачав спільні дії всіх товариств. Центром виступу мала стати Україна, оскільки навесні чи влітку наступного року Олександр І збирався прибути на огляд військ до Білої Церкви. Після вбивства імператора планувалося виступити з відданими полками на Київ, а потім на Москву. Північне товариство одночасно мало організовувати виступ у Санкт-Петербурзі. Але несподівана смерть імператора Олександра I (1 грудня 1825 р.) прискорила розвиток подій: виступ було призначено на день присяги новому імператорові Миколі I, тобто на 26 (14 за ст. ст.) грудня (його брат — великий князь Костянтин Павлович, який мав стати наступним імператором після Олександра І, зрікся престолу). У цей день у Петербурзі на Сенатську площу вийшли повсталі полки. Унаслідок поганої організації та неузгодженості дій збройний виступ декабристів зазнав поразки. Набагато довше тривало повстання Південного товариства в Україні, яке розпочалося 10 січня 1826 р. (29 грудня 1825 р. за ст. ст.). Перед самим виступом у Санкт-Петербурзі, 25 грудня, було заарештовано Павла Пестеля, а згодом й інших керівників Тульчинської управи. Незважаючи на звістку про розгром повстання в столиці, у с. Триліси неподалік від Фастова на Київщині, де була розташована 5-та рота 29-го Чернігівського піхотного полку, розпочався збройний виступ, який очолив командир цієї частини Сергій Муравйов-Апостол. 11 січня повсталі зайняли Васильків, до них приєдналися інші роти полку. В їхньому розпорядженні опинилися склади зі зброєю, продовольством, обмундируванням. До повсталих співчутливо ставилася переважна частина місцевого населення. У Василькові перед солдатами був прочитаний «Православний катехізис», написаний Сергієм Муравйовим-Апостолом та Михайлом Бестужевим-Рюміним. У вигляді запитань і відповідей у релігійній формі цей агітаційний документ доводив необхідність повалення самодержавства і встановлення республіканського ладу. Найактивнішими учасниками повстання були члени Товариства з’єднаних слов’ян. Захопивши штаб полку, повстанці вирішили рухатися в напрямку Житомира на з’єднання з іншими військовими частинами. Утім, сподівання на підтримку з боку інших полків не справдилися. Командуванню урядових військ вдалося ізолювати чернігівців. 16 січня 1826 р. між селами Устимівка та Ковалівка їх зустріли гарматним вогнем каральні частини. Розсіяні і деморалізовані учасники повстання здалися, а його керівників було взято в полон і відправлено до Санкт-Петербурга. У справі декабристів розпочалося слідство. Влітку 1826 р. відбувся суд, який виніс вирок про страту Павла Пестеля, Кіндрата Рилєєва, Петра Каховського, Сергія Муравйова-Апостола і Михайла Бестужева-Рюміна. Решта організаторів та учасників отримали різні терміни каторжних робіт або були розжалувані в солдати й відправлені до діючої Кавказької армії. Більшість членів Товариства з’єднаних слов’ян уряд Розправа царського уряду з обома повстаннями призвела до повного розгрому декабристського руху. Водночас у Правобережній Україні і в Одесі виникли польські таємні організації, які готували збройне повстання. Але і виступ декабристів у 1825 р., і польське повстання 1830-1831 рр. не знайшли підтримки селянства, яке вважало ці рухи поміщицькими.