Лекція  № 2

Україна в складі Російської та Австрійської імперій (кінець XVIII – початок XІX ст.)

1. Розподіл українських земель між Російською та Австрійською імперіями, їхнє соціально-економічне становище.
2. Українське національне відродження першої половини XIX ст.

Внаслідок трьох розподілів Польщі до Російської імперії відійшла Правобережна Україна та Західна Волинь, а до Австрійської імперії – Галичина. Згідно Константинопольської австро-угорської конвенції (1775 р.) Австрія отримала Буковину. Крім того, під посереднім контролем австрійської династії Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон – Закарпаття (Угорське королівство, до якого воно входило, підпорядкувалося Австрійській імперії) . Росія наприкінці XVШ ст. приєднала до себе Таврію, Крим, Кубань (1783), а на початку XГX ст. – Бессарабію (1812). Таким чином, українська територія була розділена між двома імперіями – Російською та Австрійською. Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. В Україні налічувалося дев’ять губерній та три генерал-губернаторства. В подальшому цей поділ практично не змінювався. Західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими в рамках однієї Австрійської держави. Галичина і Буковина входили до “Королівства Галіції та Лодомерії”, а Закарпаття, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. Для соціально-економічного розвитку всієї української території (як в цілому й для Росії та Австрії) в першій половині XІX ст. була характерна криза феодальної системи, виникнення товарно-грошових відносин, ринку, тобто протиборство двох соціальних систем – відживаючої феодально-кріпосницької та нової – капіталістичної. На підросійській території частина поміщиків почала розвивати товарне виробництво цукрових буряків, тютюну, льону, пшениці, торгове тваринництво. Одним із симптомів розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин стає бурхливий розвиток промисловості. Настав початковий етап промислового перевороту у 30-40-х роках. Із заснуванням базових галузей промисловості – машинобудівної, металургійної та вугільної – закладалися основи майбутнього індустріального розвитку країни. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України.На західноукраїнських землях промисловість хоча й пробивала собі шлях, але знаходилася на початковому етапі і дуже на низькому рівні. В цілому, Галичина, Буковина й Закарпаття залишались у першій половині ХІХ ст. найвідсталішими провінціями Австрійської імперії.

Кінець XVIII – початок ХІХ ст. більшість істориків називають початком національного відродження українського народу. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Українське національне відродження мало своє джерело, з одного боку, в історичній традиції, а з другого – у пробудженні почуття своєї народності. Оскільки історична традиція збереглася, головним чином, на тих частинах української землі, які до кінця XVIII ст. жили своїм власним життям, зберігаючи свою політичну й культурну автономію (а це були лівобережні українські землі – Гетьманщина і Слобідська Україна) – то саме на цих землях спочатку наступало пробудження народності. Цьому сприяло й відкриття у 1805 р. в Харкові першого університету на території підросійської України. Спочатку носієм українського національного відродження стало українське дворянство, яке заклало основу в формуванні національної інтелігенції. З початком ХІХ ст. ця нова суспільна група поповнювалась вихідцями з міщанства, козаків та селянства.

Можна виділити такі основні напрями українського національного відродження:

• звернення до героїчного минулого народу й популяризація історичних знань. Зусилля вчених були зосереджені на збиранні, систематизації та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, виданні журналів і альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час з’являються перші історичні твори – С. Лукомського “Зібрання історичного” (1770), В. Рубана “Короткий літопис Малої Росії” (1777). О.Рігельмана “Літописне повіствування про Малу Росію” (1785-1786), “Історія Русів” анонімного автора, Д. Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії” (1822), О. Мартоса “Історія Малоросії” та ін. Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність, ідеалізація та ін.), їхня поява свідчила про початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру.
• Започатковано дослідження з етнографії. Саме поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів, фольклору. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. У 1777 р. виходом у світ в Петербурзі “Опису весільних українських простонародних обрядів” Г. Каліновського було фактично започатковано українську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Церетелєв, який видав збірку “Опыт собрания старинных малороссийских песней”.
• Становлення літератури та української літературної мови, започаткованої І. Котляревським. Розпочинаються наукові дослідження української мови, написання її граматики, складання словників. У 1818 р. з’явилася перша друкована граматика української мови – “Граматика малорусского наречия” Павловського. важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем. характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою. Одним із перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових поглядів на українську мову, був видатний харківський славіст І. Срезневський. у 1834 р. він опублікував статтю “Взгляд на памятники украинской народной словесности”, лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє. Своєрідним підтвердженням його слів стала творчість відомих байкарів П. Гулака-Артемівського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ’яненка, геніального поета Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури.

Ці кардинальні зрушення, що відбулися наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.Подібні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях. Тут, з огляду на відсутність національної шляхти, носієм українського відродження виступило уніатське духовенство. Перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття ХVIII ст. У Перемишлі було засноване товариство для поширення народної освіти, історії, української мови й усної творчості. I. Могильницький створив першу в Галичині “Граматику” української мови. У надрукованому трактаті “Відомість о руськім язиці” (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремешність української мови, доводив, що її початки сягають часів Київської Русі. На початку 30-х років ХІХ ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке й літературне угруповання “Руська Трійця”. Його засновники – Я. Головацький, I. Вагилевич, М. Шакевич – були студентами Львівського університету, вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови у всі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготований ними альманах фольклорних творів “Русалка Дністрова”. Власті, вважаючи діяльність “Руської Трійці” небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів та авторів притягнути до відповідальності. Незабаром це об’єднання розпалося.