Лекція № 1 Колонізація Росією півдня України.
Великі політичні зміни і соціальні перетворення відбулися в Україні в кінці XVIII—на початку XIX ст. Причиною їх була нова міжнародна обстановка, що склалася в Центральній і Східній Європі. З політичної карти світу щезли зразу дві країни — Річ Посполита і Кримське ханство. Це були держави, які постійно впливали на події в Україні. На міжнародну політичну арену вступили нові, молоді й сильні держави — Австрія, Прусія і Росія. Після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р. до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля. В результаті перемоги в черговій війні з Туреччиною в 1774 р. Росія приєднала до себе Крим і північно-чорноморські степи. До Австрії в 1775 р. була приєднана Буковина, яка ще недавно була частиною Туреччини. Після другого поділу Польщі в 1793 р. до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля). Після третього поділу в 1795 р. до Росії була приєднана Берестейщина.Отже, в кінці XVIII — на початку XIX ст. більша частина українських земель (Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя та Південна Україна) належали Росії, а Північна Буковина, Закарпаття та Галичина залишились у складі Австрійської імперії. Після включення більшої частини України до складу Російської імперії відбувається зміна всього способу життя українців в нових політичних, економічних, соціальних і культурних умовах абсолютної монархії. Всі землі України, які придбала Росія в результаті трьох поділів Польщі, увійшли в загальну адміністративно-територіальну систему імперії. Ще в 1796 р. Правобережну Україну (Південно-Західний край) поділили на три губернії Київську, Подільську і Волинську, що об’єднувалися в Київському генерал-губернаторстві. Тоді ж утворили Слобідсько-Українську губернію, яка в 1835 р. дістала назву Харківської. В 1802 р. Малоросійську губернію поділили на Полтавську і Чернігівську губернії, що входили до Малоросійського генерал-губернаторства. На Півдні України в 1812р. царський уряд утворив Миколаївську (згодом перейменовану в Херсонську), Катеринославську і Таврійську губернії. Ці губернії, разом з утвореним після приєднання до Росії Бесарабським округом, становили Новоросійсько-Бесарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. Такий поділ України створював царизмові сприятливі умови для здійснення шовіністичної політики, а також русифікації українського населення і затримував прогресивний процес формування української буржуазної нації.
Колонізація Росією півдня України в кінці XVIII ст.
Заселення та розвиток Південної України стало можливим тільки після звільнення її від турецько-татарського володіння. Заселення відбувалось за декількома напрямками. Однією з найважливіших була народна колонізація. Тобто Північне Причорномор’я заселялось перш за все завдяки самовільному переселенському рухові з Лівобережної і Правобережної України. Вирішальну роль в заселенні регіону відіграли українці. Цьому сприяло надане їм право переходу на нові землі, географічна близкість і звичні умови життя на новому місці. До середини 30-х років XIX ст. переселенський рух мав землеробський характер, проте швидкий ріст міст і вичерпання вільних резервів казенних земель збільшили роль неземлеробського міграційного руху в міста. Ще одним видом колонізації була іноземна. Царський уряд з метою швидкого освоєння Півдня України запросив іноземних переселенців. Так у степах України були створені цілі колонії німців, сербів, греків, болгар. Селились тут вірмени і грузини, а також старообрядці з Росії, які втікли звідтіля від переслідувань влади. Останніх в ті часи називали розкольниками, тому що вони розкололи єдину православну церкву. Вздовж кордонів “Вольностей Запорозьких” російська влада стала створювати систему переселенських районів. Як вже було сказано, серед переселенців переважали вихідці з країн Балканського півострова. Перша партія колоністів була в 30-ті pp. поселена на “Українській лінії”. Поява російських поселенців в пониззях Дунаю і Дністра мала позитивне значення для процесу заселення і економічного освоєння цього регіону у XVIII — початку XIX ст. В середині XVIII ст. російський уряд, щоб покласти край татарським та запорізьким нападам, вирішив створити міцний бар’єр з військових поселень. В пригоді стали серби, які давно просились переселитись з Австрії до Росії.Тут була створена “Нова Сербія” з поділом на полки і роти. А південніше і, частково, за рахунок запорізьких земель, був створений Новослобідський козачий полк, який не входив до складу Запорізького війська. Була збудована Єлизаветська фортеця, з якої незабаром виросло місто Єлизаветград. В 1753 р. нова група переселенців прибула на правобережжя Сіверського Дінця і оселилась між його верхів’ям та річками Лозовою, Луганню і Бахмутом. Тут між Запоріжжям і землями донських козаків була створена “Слов’яносербія”, яка теж мала військову структуру. Третім напрямком колонізації була урядова або панська колонізація Півдня України. Стратегічні міркування і необхідність господарського освоєння багатого агрокліматичними ресурсами і вигідно розташованого в економіко-географічному відношенні краю сприяли його швидкій колонізації. Царський уряд став роздавати величезні земельні наділи на пільгових умовах перш за все російській і українській дворянській знаті. Так, генерал-прокурор князь Вяземський і князь Прозоровський отримали по 100 тисяч десятин землі кожний. Князь Потьомкін отримав у власність 40 тисяч десятин землі. І все ж таки головну масу поміщиків тут складали російські військові чини і цивільні урядовці середніх і нижчих рангів — 68,2%. Українська козацька старшина та урядовці складали всього 10,5% землевласників. Правда, довго ще ці землі стояли пусткою, тому що їх не було кому обробляти. Навіть через 10-15 років господарювання часто не було ще й половини потрібних робочих рук. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її—дуже важко. Знайти 25 чи більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою не легкою. Тому власники земель вживали законних і незаконних заходів для заселення своїх маєтків. Правда, величезне значення мав наказ 1776 р. генерал-губернатора Новоросійського краю Г.Потьомкіна: “Втікачів не повертати”. Наказ його був міцніший за всі скарги поміщиків на втікачів-селян. Наслідком цього було те, що Південну Україну заполонили втікачі: посполиті, кріпаки, скарбові селяни. В результаті адміністративної реформи 7 листопада 1775 р. територія “НовоїСічі” разом з приєднаними землями і Новоросійською губернією, так би мовити, старого зразка ввійшли до складу новоствореного Новоросійського генерал-губернаторства. Воно включало в себе дві губернії: Новоросійську і Азовську. Генерал-губернатором став граф Г.Потьомкін, якого згодом змінив граф П.Зубов.Як вже згадувалось, в 1783 р. Новоросійське генерал-губернаторство було перетворено в Єкатеринославське намісництво. Г.Потьомкін став генерал-губернатором Єкатеринославським і Таврійським. Згодом, окремим декретом від 1785 р. Катерина II оголосила, що в південних степах не буде кріпацтва. А для цього вони повинні були заселятися вільними селянами, відставними солдатами тощо. Проте зростання господарського значення цього краю вимагало все більшої кількості робочих рук. Тому багато хто з поміщиків насильно вивозив кріпаків з північних губерній України чи навіть частково і з Росії.
В 1793 р. за другим поділом Речі Посполитої, серед іншого, Росія отримала Поділля. А в 1795 р. південь Поділля і Очаківська область ввійшли до складу новоствореної Вознесенської губернії. Тимчасовим центром її став Новомиргород. Адміністративно губернія входила в управління Єкатеринославського, Таврійського і Вознесенського генерал-губернатора. Але в 1796 р. територія цих трьох губерній (за виключенням півдня Поділля і низки земель на північному сході) знову була об’єднана в Новоросійське генерал-губернаторство. Генерал-губернатором став генерал-майор Н.Бердяєв, з листопада 1797 р. — генерал від інфантерії граф М.Каховський, а вже з 1800 р. по 1803 р. — генерал-аншеф І.Міхельсон.В 1787 р. було засновано Єкатеринослав (до 1797 р. — ( Новоросійськ). Це місто стало центром намісництва. В ньому незабаром постали ряди крамниць, будинки адміністрації, передбачалося заснувати університет та музичну академію.
На місцях давніх грецьких колоній чи турецьких фортець виникли j Херсон, Миколаїв, Одеса та інші міста. Розташований на правому березі Дніпра Херсон був заснований князем Г. Потьомкіним в 1778 р. на місці російського укріплення Олександрівського шанцю, зруйнованого турками. В Херсоні був відкритий ливарний завод, який виливав гармати для воєнно-морського флоту. На верфах міста будували воєнні і торговельні кораблі. Херсон був головним торговельним портом на Чорному морі, з якого вивозили зерно до Західної Європи. Після зруйнування Запорізької Січі, на місці сучасного Миколаєва було засновано хутір, який потім спалили турки. В 1789 р. тут було закладено місто Миколаїв, назване на честь св.Миколи Чудотворця, покровителя моряків і мандрівників. Миколаїв став великим суднобудівним центром, на його верфах будували кораблі різного призначення — воєнні, торговельні, пасажирські. На ливарному заводі відливали ядра для гармат. Місто Одеса було засновано в 1794 р. Будівництво порту, гавані і міста здійснювалось за проектом Ф. Деволана, під загальним, керівництвом адмірала Й. Дерибаса. Спочатку місто називалось Хаджибей, за ім’ям татарської фортеці. В 1795 р. його перейменували на Одесу від назви стародавньої грецької колонії Одесос. Щоб швидше заселити місто, було оголошено, що той, хто оселиться в Одесі, буде звільнений на 10 років від податків і воїнського постою, а також отримає позичку від скарбниці на перший випадок. І все ж Одеса заселялась слабо: в 1793 р. в ній було лише 8 чоловіків та 10 жінок, а в 1799 р. — вже 573 особи обох статей. За перші 25 років свого існування торговий оборот в Одесі збільшився майже в 12 разів, тоді як в Російській імперії — тільки в 2,4 рази. В Одесі з часом зконцентрувалась торгівля хлібом з іноземними державами. Загроза перебуванню Півдня в складі Росії знову виникла в 1787— 1791 pp. під час чергової російсько-турецької війни. Перемігши, Росія отримала Очаківську область.
Указом від 22 квітня 1785 р. українська старшина одержала права російського дворянства. Указ звільняв дворян від служби в армії. Привілеї отримали і міщани, зокрема верхівка міст — патриціат. За ними закріплювались і охоронялись законом власність і майно, як рухоме так і нерухоме. Ці та решта змін суспільного характеру привели до того, що колись єдина соціальна еліта України перетворилась з активної політичної сили в інертну масу. Україна втратила свою політичну еліту.